| Max_Kapernik | Дата: Субота, 03.07.2021, 22:59 | Повідомлення # 1 |
|
Рядовий
Група: Пользователи
Повідомлень: 1
Статус: Offline
| Сама.Ворожа куля знайшла свою жертву, пройшла у самого серця, трохи поскаржилась на короткежиття і нарешті вляглася десь між ребрами. Солдат впав на коліна та майже не
дихав. Оленкаобняла його міцно за плечі, прошепотіла тихесенько на вухо:- Не вмирай, чуєш? Не вмирай, моє серденько.Солдат лише гірко зітхнув у відповідь та почавзавалюватись на лівий бік. Позаду його зашелестіло дубове листя, то вбивця
спокійно йшов до них, навіть не намагаючись приховувати свою присутність.
Блідна куля у тілі знову заворушилася, почувши голос Оленки. Дівчинка
намагалася тримати тіло солдата, алевоно стало занадто важким. Вона побачила тінь за його плечима, не стримавшись
закричала від болю ісухе листя вмить сполохнуло жовтим вогнем навколо. Вбивця щиро посміхнувся, бо він впізнав дівчину.1.Більш за всіх Олена любила свого діда. Хоча була довсіх привітлива та добра, але трималась від інших людей на відстані, навіть від
самих близьких. Мати хотіла думати, що все діло у вихованні, бабуся - що це
такі вікові забобони. Підлітки, що з них взяти? Насправді, як це зазвичай
буває, діло було у іншому, більш глибокому та занадто чутливому відношенні до
людей навколо.- Ми з тобою особливі, - прошепотів їйдідусь, коли вони були наодинці, - але показувати це одразу необов’язково. Розумієш
мене?Справа в тому, що Оленка не терпіла жодної кривди,навіть самої маленької. Вона бачила її завжди, мимоволі реагуючи на неї мімікою
або рухами, закриваючись від колючих та необачливих слів дорослих. Хіба дорослі
вміють не брехати? Напевно ні, бо у кожній відповіді, кожному слові, завжди
звучить брехня, вбивча та неминуча.- А чому ми особливі? – питала Оленка.Діду соромно посміхнувся, обережно прибрав зайве сивеволосся з вуха та показав їй загострений кінчик.- Таких вух більше ні у кого тут не має:тільки у тебе і у мене.- А у мами?- Ні-ні. Ні у мами, ні у бабусі, ні у твогобатька.- Добре, хай буде так. А якій тато бувнасправді?Дід замовк, зрозумівши, що знову бовтнув зайве. Вінзамовк та склав долоню до долоні. - Дивись. Що я тобі зараз покажу.- Ти не відповів мені про мого батька.- Так, не відповів. Давай поговоримо пронього іншим разом.- Ти кожного разу шукаєш привід, щоб неговорити мені про батька.- Ти права, - дід сумно посміхнувся тавідкрив свої натруджені долоні, - дивись,що в мене є.Оленка подивилась на долоні і ахнула. Між пальців дідаблищала велика та дуже яскрава крижинка. За вікном, в той час, стояло спекотне
літо.- Це справжня?- Справжня.- Звідки вона взялася? Може з холодильника?- Ні, просто з повітря.- Це просто не можливо. Ти що чаклун? - серйознозапитала Оленка.Дід смішно тряхнув сивим, довгим волоссям, розгорнувпотужні плечі, знову нахилився до онучки та відповів, їй дивлячись у очі
дівчинки:- Ні, я не чаклун. Але магія у нашого народу завжди булаприсутня. Мені здається, вона є і в тебе. - Вау. Я зможу начаклувати собі сніг?Дід засміявся, одразу став молодше на декількадесятків років.- Послухай, ти зможеш бути справжньою чаклункою. Яхотів зробити тобі подарунок. Ось, зробив крижинку, яка не тане. Хочеш, щоб
вона завжди була з тобою?- Вона красива. Дуже цікаво, а чому вона не тане?- Бо я дуже хтів, щоб вона вийшла чарівною такрасивою. А краса не повинна зникати. - А як зробити, щоб вона все ж розтанула?Діду покачав головою.- Люди на землі якісь дивні створіння, завжди бажаютьруйнувати усе що незрозуміло. Як ти вважаєш, якщо красиву механічну ляльку
розламати, то вона зможе рухатись, наче нова?- Звісно ні, але...- Але твоя цікавість буде задоволена лише частково.Всередині залишаться лише незрозумілі коліщатка. Чи загублена пружина,
відповість на твоє питання, як це диво рухається та оживає?- Звісно ні, тому що зникне уява, що лялька жива.- Так, зникне ілюзія життя, яка і є справжньою магією.Я тебе зараз ще раз покажу один рух, а ти мені скажеш, подобається він тобі чи
ні?Оленка щиро здивувалась, тому що побачила. У вікгаджетів, сучасних дітей зазвичай дивує тільки новенький девайс, і то якщо з’явилась
безкоштовна версія програмного забезпечення. Але тут було інше.Яскрава крижинка зникла у лівій долоні діда таз’явилася у правій долоні дівчинки.Скрипнули двері, до хати зайшла мати і розмови на цютему закінчилися. Оленка автоматично затиснула кулачок з крижинкою. То було їх
таємне правило. Нічого лишнього при мати не казати.- Щоби не засмучувати її, - так казав дід, - магіяможе лякати.Коли сонце зайшло та втомлена Оленка пішла нарештівідпочивати їй наснився дивний сон. В ньому, вони разом з дідом йшли по
свіжому, білому снігу, а попереду гуркотів величезний вулкан, випускаючи у
повітря клуби чорного диму та сірого, гіркого попелу. Дід поперхнувся,
зупинився, тяжко дихаючи при кожному руці. - До нашого дому йде біда, - каже він не своїм голосомта провалився лівою ногою по коліно у сніг.Оленка дивиться на діда та не впізнає його. Шкіра староготеж сіра та блідна, немов попіл навколо. Очі червоні, а руки, які були завжди
сильними, ледь тримають палку попереду себе. Його рот відкривається і
закривається, але дід шепоче лише чотири букви знову та знову:- Біда, біда, біда, біда.Оленка бере його за долоню, вона гаряча, немов вугілляу вогнищі. Дівчинка кричить, випускаючи руку та раптом дивиться собі під ноги.
Весь сніг навколо пішов хвилями, притягаючи до себе жахливі видіння. Оленка
бачить замість снігу тисячі обличь. Вони страшно та смішно відкривають та
закривають рота.- До-по-мо-жіть. До-по-мо-жіть. До-по-мо-жіть. Сумний ритм. Жахливий сон. Гаряче повітря біди. - Як я можу тебе допомогти? - кричить Оленка,намагаючись перекричати гуркіт ненажерливого вулкану. Ніс крутить від попелу, Оленка
не стримується та чихає. Жахливі обличчя спадають зі снігу, але разом з ними
зникає і її любий дідусь.- Куди ти? Почекай мене! - кричить вона, але марно.Діда навколо, як і не було.- Сама, сама, - шепотів брудний сніг під ногами,загубивши своє справжнє обличчя.- Тепер тільки сама, - підказує гарячий вітер.Сумно, страшно та сльози самі котяться по щокам.Виштовхує з землі свіжу порцію вулкан, тремтить земляі шепотить сірий попіл чи сніг під ногами, але це все не має ні якого значення,
бо діда поруч вже нема.- Сама, сама, - чує вона його потужній голос тапросинається вся у сльозах. Оленка скидає ковдру, біжить по холодній підлозібосими ніжками, а на зустріч, у кінці занадто довгого коридору відчиняються
двері спальні. Живий та здоровий дідусь розкриває до неї свої могутні обійми та
підхвачує її у повітрі...То справжнє щастя. Але, як кожне щастя, то лише мить,хоч і дуже приємна. Через півроку дід не повернувся із зимової рибалки. Старий
знайомий сусід, що жив через дві хати, стає перед ними, червоніє та говорить
незрозумілі речі:- Я нічого не зміг зробити. Все відбулося занадтошвидко. Він стояв біля мене, здоровий та задоволений, і раптом зник під льодом
цілком.- Там же глибина зовсім мала, - шепоче бабка.- Мала, я теж здивувався. Але він зник без жодного звуку. Я і кригуколов льодорубом, багром проводив – все марно.Мати мовчала, кусаючи губи, баба репетувала, а Оленкачому згадала межові каміння. Діду показав їх ще у літку. Він розповів їй, як їхставити та чому.- Перевіряй їх при кожній нагоді, бо вони захищаютьнас від темряві. Дід викладав пірамідки з незвичайного чорного каменю зжовтими смугами- три, потім знову три, та один нагорі. Оленка допомагала
граючись, але коли вона переплутала каміння та поклала їх не так, дід попереду стрепенувся,
повернувся та поставив як потрібно, тихенько приговорюючи:- Три каміння. Три надії, а поверху справжня віра. - Діду, то і є справжнє чаклунство?- Може і так. Камінь відчуває воду, вода тримає вітер,а вітер - нашу волю.- Це якісь чарівні слова?Дід засміявся немов маленька дитина.- Ні, просто слова, які казав мені мій дід, а йому -його дід, а йому - його. Слова дуже прості, але силу мають. Коли я їх говорю,
відчуваю спиною погляд моїх предків.Оленка ніжно обняла діда та запитала:-Діду, а скільки тобі років насправді?- Не знаю, але напевно, що багато.- В тебе таке дивне обличчя, я дивлюсь на нього та не можу зрозумітистарий ти, чи ні. Ось я вчора на тебе дивилася і мені здавалося, що тобі вже
сто років, а може і сто п’ятдесят. Так-так, не смійся. А сьогодні дивлюсь на
тебе і більше п’ятдесяти не можу тобі дати.- Пробач, я нічого не можу з цим зробити, це нашаприрода, - він знову показав свої загострені вуха.Відповідь була правдивою. - Діду, а навіщо насправді ці каменюки?- Не знаю. Мій прадід про це нічого неказав, бо був вже дуже-дуже старий.Щоки у Оленки відразу зачервоніли. Кривди у розмові небуло, але щось дід не договорював. - На мою власну думку, межові каміння – це іє закляття від біди.Оленка озирнулась навколо, ласкавий вітерець погрівсяу її долоні, сонечко заспівало пісню світла і добра, а зелена трава навколо танцювала
та нахилялася у відповідь. Яка тут може бути біда?- Справжня, онучка. До нас може прийтисправжня біда. А мене поруч може вже не бути.Ці слова здавалися дивними, бо як поруч не може бутидіда? Це, як відсутність повітря навколо або зміни пори року, щось вічне та
звичайне. Як виявилося, можливе все.Тільки потім, коли за вікном пролунав перший вибух,Оленка згадала саме цю розмову. Дивно, але вона не могла пригадати, що
запитувала щось у діда вголос. Може він і думки її міг читати? Після другого
або третього вибуху, ця ідея просто вилетіла з її голови. А після п’ятого,
самого великого чи просто занадто близького вибуху, дівчини просто не стало.Раніше у розмовах з дідом Оленка не наважилась щось щезапитати у діда, бо нерідко бачила у щирих, блакитних очах справжню, фізичну
біль. Він завжди усе добре бачив. 2.До річки вона змогла прийти тільки через два тижня. Удорослих завжди свої забобони, тому після того як дід зник (ніхто у сім’ї так і
не наважився назвати це по іншому, по справжньому), вода та річка у їх родині
стали справжніми табу. Але життя ніколи не стоїть на місці і Оленка, незважаючи
на заборону, змогла прийти. Її тягнула до себе правда, яка хотіла знати
відповіді на усі свої, особливі питання. Найближчі до стежки каміння були у
повному порядку, їх можна було побачити навіть під снігом. Оленка поглянула на
свою рідну хату, яка виглядала невеличкою чорною плямою за білим полем, та
пішла собі впродовж берега далі. Річказамерзла неповністю, де-не-де були відкриті від льоду місця з темною та неспокійною водою. Оленці не було страшно.- Страху не існує, є тільки попередження, -казав їй дід.- А-аа, - крикнула вона, тримаючи чарівнудідову крижинку у руці. Річка чомусь мовчала у відповідь. Все навколо мовчало.Сніг хрустів під ногами, а з маленького рота йшовтеплий пар. Йти чим надалі ставало все важче, але Оленка була впертою.- Треба перевірити інші каміння, - сказалавона сама собі, бо річка чомусь не хотіла розмовляти, а переляканий
друзяка-вітерець зовсім зник. Кожний наступний шаг давався важче і важче. Тут рідкоходили люди, особливо взимку. Дівчина терпіла сніг та і йшла собі далі уперед.
Річка продовжувала мовчати, хоча із землею вона постійно щось шепотіла, зовсім
ігноруючи Оленку. Звісно, це було не дуже приємно.- Ну, і що з того? – питання буле дужериторичне, але тиша навколо була страшніше.За поворотом вже з’явився старенький, радянськиймісток через річку та Оленка нарешті вирішила повернути назад, додому.
Несподівано, у повній тиші на місток виїхали один за одним два величезних танка,
покрутили залізними стволами та з’їхали з моста далі, у напрямку аеропорту. За
ними поїхали декілька зелених вантажівок.- Танки- поганки, танки –поганки, -прошепотіла Оленка, та все ж впала з запізненням на сніг. Прямо перед її
обличчям валялася розкидана пірамідка. Ще одна подалі похитнулася, а іншої на
правому боці річки, зовсім не було.- До-по-мо-жіть. До-по-мо-жіть, - прошепотівдід на вухо дівчинки та зник, також несподівано як і з'явився.Тільки після цього на бідну Оленку накотиласязапізніла хвиля справжніх звуків, відпустивши в темряву підлу тишу. Насправді
ріка навколо ревіла, немов бик, намагаючись скинути набридлий сірий лід,
скрипів старий міст, проклинаючи танки-поганки та усю радянську систему разом, а
систему будівництва окремо. Навіть вітер підвивав їм, немов підбитий дворовий
пес. За полем стогнав поки ще новенький Донецький аеропорт. Через декілька
годин його стіни вже будуть горіти першим синім вогнем, а декілька десятків
його захисників, ще і не знали що стануть справжніми героями України. Залякана Оленка побігла додому, намагаючись відігнати дитячі страхи. Правда була у тому, що вона вжезнала, знала що буде далі.- Бух, Бух, Бух, - кричало небо, а потім іземля навколо.- Ух, бух, кх-пух, - кричала земля та зновунебо.Оленка теж відкривала рот, намагаючись хоч щосьсказати, але в цьому гуркоті війни її голос був зайвим. Діти не кричать. Ні.
Вони знають, що буде. Вони мудрі. Вони особливі. Вони..Доріжка із її слідів побігла уперед, але сама дівчинкане могла зробити ані кроку. До-по-мо-жіть. До-по-мо-жіть. Вибух за вибухом рвав
поле на шматки, рвав річку, рвав її рідну хату.- Сама, сама, - знову шепіт в опалених вухах.- Це не правда! Я не можу!- Сама, сама.- А як же бабуся та мама? А у відповідь лише:- Бух, Бух, Бух, а потім - ух, бух, кх-пух.Коли сил терпіти вже не стало, несподівано на допомогузнову прийшла пані тиша. Такій знайомий сірий сніг навколо зрештою зник. Спочаткунесміло, а потім все швидше і швидше прийшла у гості весна. Навколо знову зашепотіла
трава, намагаючись забрати зайві теплі спогади. Але як можна забрати зайві, не
торкнувшись не зайвих? - Сама, сама, - шепотіла весна.Війна все вбиває навколоі головне – знищує почуття.- Краще сама, ніж навпаки. Я повиннаврятувати маму.- Сама.- А бабусю?- Тільки сама, - дід чомусь сьогодні такий суворийта наполегливий. Оленка не витримує та кричить:- Навіщо все так? Я ще дитина, я не повиннаприймати такі дорослі рішення! Де я насправді?Тиша у відповідь, як і завжди. Вже пішло кудисьнеобачливо літо та на п’ятки наступає похмураосінь. - Чому я тут?Тиша. Для неї не має питань, на які вона не знаєвідповіді.- Я вже піду? – Оленка чує сама себе двічі,а то і тричі.- Ні, не поспішай. Ти пам’ятаєш, чому вчивтебе дід? – несподівано почувся у голові приємний голос.- Ні, - дівчина розсерджена і вже не знає,де правда сховалося. Навколо лише колюча доросла брехня.- Звісно пам’ятаєш. Їди вперед, - голоснаполегливий і ледь знайомий, немов молодий ще дід, говорить з нею знову.Вже на поле лягла жовта трава, та неспішно пішовперший молодий сніжок, а потім все швидше і швидше, заповнюючи білим сяйвом
весь простір навколо. Якось природа навколо необачливо швидка, куди так летиш
не знаючи спокою?- Стоп, - сказав той самий хтось.- Стоп, - повторила Оленка.- Назад, - підказав голос, в ньому відчувалосьякесь хуліганство, але по доброму, по справжньому. Звичайно, їй так хотілося,
щоб то був її улюблений дідусь. Хоча, якщо дід міг би сказати «назад», то..Осінь поверталася, як кіноплівка, яку крутили узворотному напрямку. Хтось впевнено керував часом навколо, та навіть намагався
навчити цьому Оленку.- Ти зможеш бути справжньою чаклункою, -сказали відразу декілька голосів, молодих та старих, жіночих та чоловічих, вони
кружать навколо, немов на каруселі.- Стоп, - відповіла Оленка, а потімнесподівано сказала – вперед.Відстань до її розбитої хати скоротилася, межовікаміння біля річки та у полі загорілися білим полум'ям, та нарешті Оленка
зрозуміла чому вона досі тут.Бій вже завершився, у живих залишився тільки одинсолдат. Він випустив з рук пустий автомат. Ворожа куля знайшла свою жертву, пройшла у самого серця, трохи поскаржилась на короткежиття і нарешті вляглася між ребрами. Солдат впав на коліна і вже майже не
дихав. До нього йшов ворог, але серце самої дівчинки раптом стало вести себе
дивно, тому що вона впізнала вбивцю, якого насправді ніколи до цього не бачила.Він не був високим,чи незнайомим, але він був рідним. Це підсказувало дівчинці її власне серце, а
воно, як це зрозуміло, не може брехати.- Здравствуй, доню, -прошепотів незнайомець у військовій формі, ховаючи зброю за спину.- Здравствуй, тато.«Та-то», яке дивнеслово, як воно тремтить між губ, намагаючись вилетіти назовні та полетіти за
вітром далі у небо.- Стоп, - каже невідомий,але вже такий близький голос, який знову став єдиним. Але батько не замірає,
хоча усе навколо слухається її. Батько теж чаклун, або вміє бути інакшим. - Стоп, - впевненокаже Оленка. Її голос вже не схожий на дитячій, бо вона сама тільки що
подорослішала. – Чому ти тут, батько? Чому вбиваєш? Навіщо ти взагалі привів
сюди війну?Батько завмирає намісці, так і не зробивши наступний крок. Оленка бачить його, слухає його
дихання, але татове серце не може навіть розглянути.Сонце сяє, знову тхне теплом та спокоєм у повітрі. Нанебі зупинився час. Під хмарами, які іноді хапають гілки дерев, між небом та
землею, завжди ховається невдоволена злість. Вона має дві руки, дві ноги, та
звісно ще і голову. Вона не літає, немов дракон під зірками, але її вогонь,
темний та жахливий, лякає швидше справжнього. Бо то і є чудовисько, яке живе
посеред звичайних людей, невгамовне та невпізнане. В його серці темрява, а в
думках – гнів та зрада. Добре це чи погано? Звичайне. Це завжди звичайне
сприйняття, бо його ніколи не побачиш, поки звір спить усередині. Його не
почуєш, поки гнів не вийде назовні. Чужий та дуже злий на всіх своїх. Хоча, хто тут свій? І коли землястогне, коли межа між людським та нелюдським затерта, а межові каміння
розкидані або зникли, чудовисько оживає.І воно завжди голодне. Завжди. І тільки кров може його вгамувати. І тільки
плач. «Привіт, двоноге, дворуке, такеблизьке, але таке вже далеке чудовисько. Привіт тату. Привіт».3.- Привіт, - каже Оленка і тату намагаєтьсявідповісти. Його рука тягнеться до неї, а губи посміхаються незадоволено.- Назад, - каже вона і додає, - швидше, будьласка.Зникає біль, потім проклята зима та вибухи. Забуваютьсяспогади і повертаються на місце межові каміння та посмішка діда.- Дякую діду, що ти не розповідав мені пронього. Бо він мій батько, але ж він – ворог нам.- Нема за що. Ми з тобою особливі, - кажедід та знову поправляє каміння. Ось і камінь відчуває воду, вода тримає вітер,
а вітер нашу волю.- Так, але не тільки ми, - каже Оленка.- Тепер ти знаєш, - він спокійний, бо знає,що піде, але онучка залишиться. Залишиться магія часу.- Так, діду, знаю.- Тоді, пора діяти, чаклунка, час не можевічно повертатися назад.- Що мені робити, діду? Я боюся.- Не бійся, бо страх – це тількипопередження, а танків-поганок може і не бути зовсім. Треба тільки навчитися
керувати собою та бачити серця людей.- Я… спробую. Ти можеш мені допомогти?- Нажаль, ні. Спробуй сама, - дідповернувся, та знову запитав, - ти щось сказала?- Нічого. Тільки стоп.
|
| |
| |
Уважаемые творческие личности, по многочисленным просьбам мы снова возобновляем работу нашего Литературного Форума «Литературная Революция :: здесь живет Творчество!». Первый наш Форум просуществовал больше 10 лет в пространстве интернета и собрал вокруг себя много друзей, которые виртуально общались и делились своим творчеством в интернете на нашем Форуме, публиковались в журнале «Стена», а также встречались и общались лично на различных литературных чтениях и выставках, на площадках журнала «Стена» по всей Украине и за рубежом.
