Регистрация | Вход
Уважаемые творческие личности, по многочисленным просьбам мы снова возобновляем работу нашего Литературного Форума «Литературная Революция :: здесь живет Творчество!». Первый наш Форум просуществовал больше 10 лет в пространстве интернета и собрал вокруг себя много друзей, которые виртуально общались и делились своим творчеством в интернете на нашем Форуме, публиковались в журнале «Стена», а также встречались и общались лично на различных литературных чтениях и выставках, на площадках журнала «Стена» по всей Украине и за рубежом.
Мы снова, с нуля, возобновили работу Форума, но уже на официальном сайте журнала «Стена».
Для Вас созданы рубрики «Поэзия» и «Проза» , где абсолютно каждый может разместить свои стихотворения (прозу), а у любителей литературы будет возможность познакомиться с Вашим творчеством, написать комментарии, подружиться с Вами. Ведь очень важно выходить за рамки социальных сетей и дарить свои творения читателям!
Всеукраинский молодежный журнал «Стена» выходит один раз в квартал. И редакция журнала снова в каждом номере будет выбирать «Поэта (Прозаика) квартала по версии журнала «Стена» и публиковать его стихотворения (прозу) в печатной версии журнала «Стена». Может будут выбраны и несколько поэтов (прозаиков).
В конце года будут выбраны «Поэт 2022 года по версии журнала «Стена», «Прозаик 2022 года по версии журнала «Стена». Чтобы быть объективными мы сделаем в интернете активное голосование в котором выбирать будут читатели. Победители и их творчество будут опубликованы в журнале «Стена» в конце 2022 года.
Размещайте Ваши стихотворения и прозу в рубриках Форума «Поэзия» и «Проза», но сначала Вам необходимо будет зарегистрироваться на нашем сайте. Не старайтесь выбрать лучшие работы, публикуйте всё, что изливается из Вас. Дайте возможность читателю познакомиться с тем, что у Вас внутри и погрузиться в новые потоки творчества. Количество размещенных работ – неограниченно!
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
  • Page 1 of 1
  • 1
Форум «Литературная Революция :: здесь живет Творчество!» » Проза » Проза » Життєві історії
Життєві історії
380688773776Date: Saturday, 15.01.2022, 22:03 | Message # 1
Private
Group: Пользователи
Messages: 2
Reputation: 0
Status: Offline
Близькадорога додому       Анжеліка не соромиться говорити, що вона не тутешня і як тисячі іншихжителів села, що приїхали працювати або навчатися у Олександрію, відноситься до
«понаїхавших». Народилася у  Ізмайлівці –це село, що за 18 км від Олександрії. Навчалася, як і всі, у місцевій школі, до
садочку не ходила, бо була однією з найменших у сім’ї, тож батьки, щоб зайвий
раз не витрачатися на потреби садочку, зобов’язали на дев’ять років старшу
сестру Мар’яну доглядати за молодшими – Анжелікою та Мишком. Середнього,
Василька, батько брався виховувати самотужки, а новонароджена Оксамитка – була
клопотом матері. Щойно Мар’яні виповнилося 15 і вона закінчила 9 клас – відразу
поїхала від батьків на навчання у найближче місто. Тоді найстаршим залишився
Вася, улюбленець батька й матері. Чи добре, чи погано жилося молодшим за час
його опіки – батьки не запитували, втім, як не запитували в самого Василька, чи
хоче він доглядати за молодшими чи ні. Коли і він після закінчення 9 класу
поїхав вступати у ПТУ у місті, старшою відповідно залишилася Анжеліка та її
брат із двійні Михайлик. Після від’їзду Васі вони перейшли до сьомого класу й
мали доглядати молодшу Оксамитку, яка скоро мала піти до першого класу. Батьки
ж тим часом гляділи малолітнього Ромчика, йому всього лише рік від народження.
Щойно Анжеліка закінчила 9 клас, то як і старші, поїхала із села. Проте, її брат Мишко лишився закінчувати 11клас у рідній школі – цьому посприяв батько, адже говорив, що в сім’ї потрібна
допомога…Анжелікавже і документи до коледжу культури подала, і з деякими одногрупницями
познайомилася, але переїжджати до міста не квапилася. Ще ж майже пів літа
попереду. Важко було кидати навчання в школі, улюблених вчителів,
однокласників, та й рідне село з його прекрасними панорамами. Тут кожна
вуличка, засаджена барвистими квітками, нагадувала спогад з дитинства. Мало
було того, що інші називають дитячими радощами й пустощами. До школи – жорсткий
контроль старшої сестри, а як трохи підросла – догляд за молодшими… Дитинство дається
лиш раз, але ж як легко воно відбирається кимось. Часом рано доводиться
розуміти серйозні речі, минати свої справжні бажання й ставати дорослим не по
віку. Їй безмірно хотілося ще хоча б на рік залишитися у своєму селі, але коли
згадувала про молодших у своїй сім’ї, хотілося чим скоріше куди-небудь втекти.
Коли почула, що батьки почали знову говорити про поповнення у родині, остаточно
вирішила поїхати. Іот, стоячи на зупинці з невеличкою сумкою, де були складені переважно речі
старшої сестри, яка з них вже виросла, Анжеліка згадала, що батьки не дали їй
грошей. У кишені сірих вицвілих джинсів намацала копійку номіналом 2 грн. «Щож, на ці гроші далеко не заїду, особливо нашим рейсовим автобусом, квиток у
якому до міста коштує 42 грн.» ‒ спантеличено мовила до себе Анжеліка.
Повертатися додому, щоб попросити у батьків грошей хоча б на проїзд у автобусі
– не наважилися, бо ж знала, що після того, як держала скасувала соціальні
виплати, зайвих грошей у сім’ї  немає.Отже вирішила зупиняти автомобілі по дорозі. Їх тут не багато. Але люди, що за
кермом зазвичай трапляються привітні, а часто ще й знайомі. Четверте за
рахунком авто з проїжджаючих таки зупинилося. За кермом Анжеліка впізнала
знайомі риси обличчя.‒Сідай, красунька, тобі ж до міста? – запитала темноволоса жінка у новенькому SUZUKI .У цій вродливій статній жінці дівчина впізнала материну сестру, Олену. ‒Тітко Олено? Я Анжеліка, донька вашої сестри Світлани…‒Ого! Ось це так повороти судьби! Сідай вже в машину, по дорозі розкажеш, яким
вітром тут Свєтка з тобою опинилася, ‒ здивування жінки не можливо було
приховати, однак вона не дуже й намагалася. Анжеліка швидко сіла на переднє
сидіння й щосили грюкнула дверцятами авта. ‒Тихіше! Це ж тобі не ваші Жигулі. Тут двері треба акуратно і тихо закривать! От
село!.. ‒ гарчала Олена, ‒ то давай, розказуй, як ви тут опинилися. Це ж ти
сама старша у Свєтки, да? ‒Ні, найстарша у нас Мар’яна, вона вже в Києві живе. А ми з Мишком – середні. Я
тут народилася, але мама розповідала, що в Ізмайлівку ми переїхали із Нового
Стародуба.‒Ну да, я ж і помню, що років 15 тому приїжала до Свєтки у Новий Стародуб, після
того ми й не бачилися. Так скільки вона нарожала?‒Нас у сім’ї шестеро.‒Хай мене Бог милує! Якшо шо, то в мене жодного немає. Для себе хочеться пожити,
а не для дєцкого садіка. То куда ти зібралася? Мабуть у клас 6-7 перейшла? ‒Я вже 9 клас закінчила і вступила до Олександрійського коледжу культури. Ось
їду у місто, буду дізнаватися за гуртожиток.‒Нічого собі, яка взросла! А так і не скажеш, шо тобі вже скіки, 15? ‒ Так, 15.                                                                     ‒Ну, в твоєму возрасті Свєтка вже мала оцю, саму старшу, як її, Маруся…‒Мар’яна, ‒ усміхнувшись, поправила Анжеліка.‒А тебе той дєтсадік мабуть так замучив, що ти вирішила після 9 класу від них
збіжать?‒Ну, не зовсім так… Просто не хочеться сидіти на плечах у мами з татом, їм і так
дуже важко. ‒Ой, та ладно! А вони думали, шо буде сладко, коли рожали шостого малиша? А нєт,
шоб двох нормально воспитать і дать їм нормальну будущу жизнь? А то куча і всі
під Божим усмотрєнієм!..‒Але ж ми вже дорослі і можемо самі про себе попіклуватися…‒Ага, а батьки хай слідуючих роблять, да? Дєточка, я канешно, своїх дітей не
маю, ну до 18 рочків про тебе мама з батьком мають піклуватися, а не ти сама
про себе. Вони, кромі того, що жизнь тобі дали, должні дать ще нормальну
освіту, нормальний догляд, та даже вещи нормальні, а не такі, як оце на тобі!!!
Понімаєш, нікому не краще от того, що вас багато, ну всі ви недоїдали,
недоучувалися, бігли на роботу, щоб батькам помогти. Я тебе не учу жизні, бо це
Свєтка должна робить, ну просто на будуще запомни. ‒Дякую. Тітко Олено, а можна вас запитати? ‒Питай все, що цікаво, не бійся. І вобще, кажи на мене на «ти», шоб я себе не
відчувала старухою. Просто Лєна, ок? ‒Гаразд. А ким ти працюєш? ‒Я – директор мережі магазинів одягу в Олександрії, ну і одна мережа продуктових
у нас в області – теж моя. У вас у селі якраз мій магазинчик. І подумати не
могла, що Свєтка тут живе.‒А чого ти із мамою не спілкуєшся? ‒Ну про що із Свєткою можна спілкуватися!? Вона вас нарожала і сидить у цій
глуші. У мене, якщо ти замітила, трохи інші взгляди на жизнь. Ну і плюс папаша
наший теж хороший – заповіт увесь на твою мамку оставив. А про свою  старшу дочку Лєнку забув. І де щас твого дєдадом? ‒Не знаю… Та й діда я не застала, коли народилася – він вже давно помер. А де
був той будинок? ‒Та діло не лише в домі. Там ще немаленькі земельні ділянки він мав, дєнєжні
збіріженія. Ну і дом двохетажний. Там трохи підремонтувати, і котедж на лимон
був би!‒Це мабуть у тому селі, де ми раніше жили? ‒Да. А ти ще кажеш, їм важко. Хитра мамаша твоя. Вона хоть гроші дала тобі на
навчання у місті? Анжелікапо-дитячому опустила очі.                           ‒Ясно. Скажи чесно, бухають дома? ‒Ні, що ти…‒Так, це ж тобі не в школі. Кажи правду, я ж бачу по тобі, що натерпілася ти
там. ‒Ну…Буває, але не часто, лише коли сваряться, то можуть з друзями…‒Я так і думала. От Свєтка! Навела пів світу дітей і ще й бухає! А за чим у вас
соцслужби там дивляться? ‒У нас порядна сім’я.‒Ой, годі, Анжела, я тебе так буду називать, ок? Один дзвінок, і я дізнаюся що
їсть на обід будь-хто з вашого села. Ти ж не знаєш, хто в тебе тьотя! –
оскалилася Олена, примруживши очі з густими віями. Ефект лисички, й не лише на
віях. ‒ Мине стоїмо на обліку, якщо що. ‒Ну, вважай, повірила і зрозуміла. То що плануєш? Ти ж без копійки в місто їдеш,
хоч розумієш, що тебе там чекає? ‒Я знайду десь підробіток. У гуртожитку місце вже виділили. Заселюся сьогодні. ‒Ага, знайдеш. Ув’яжишся до привокзальної компашки, і все, легкий заробіток є.
Ти ж нічого не знаєш. Бачила б ти свої очі зараз. У них там стільки страху, що
мене от-от з’їсть. Але це все реальність, дитинко, казка про Попелюшку давно закінчилася.
І на роботі сьогодні не заплатять, а їсти захочеш вже сьогодні ввечері. ‒Я щось вигадаю. ‒Ой, досить. Свєтка вже вигадала, майже десяток. Що не кажи, а з тіткою тобі
пощастило. Я живу сама у заміському домі. Не бійся, мужиків не вожу, чоловіка
не маю, хоч і замужем тричі була, але тобі не совітую й разу там бувати.
Прилаштую тебе у якийсь зі своїх магазинів у місті, будеш відпрацьовувати і за
житло, і за те, що буду кормити тебе. Ну, так якось і приживешся, окей?           ‒ Дякую, Олено! – зраділа дівчина й кинуласяобіймати тітку, що веде авто. ‒Стоп, стоп! Ми не настільки близькі, ти ще малявка, і… давай не за кермом! –
Олена різко відштовхнула племінницю.‒Що? Вибачте.‒Нічого. Але скажу тобі на майбутнє – я тобі не мамка, ніжності від мене нічого
чекати. І місто – це тобі не твоя дірєвня. Тут нема чого кидатися в обійми до
малознайомих, а то не так зрозуміють. ‒А як зрозуміють? ‒Підростеш – розкажу. А тепер сиди мовчки й не відволікай мене, ‒ наказала
Олена, ‒ от дідько, все-таки ще рік у автошколі не завадив би… ‒ пробурмотіла
тихіше.      …Ну от ми приїхали. Це моє гніздечко, ‒пишалася власним будинком Олена, припарковуючись біля високого паркану, за яким
виднівся двоповерховий великий будинок із кількома балконами. Зайшовши у двір,
Анжеліка не зрозуміла, як від подиву у неї відвисла щелепа. В житті таких
гарних будинків не бачила! Зблизька він взагалі розкішний: великі двері із
кованою ручкою, а до дверей – королівська доріжка, укладена плиткою й по боках
оздоблена різнобарвними квітами й камінчиками різних розмірів. По всій
території двору – троянди, багато троянд, сорти яких Анжеліка й не чула.
Можливо, й Олена була б на фоні всього цього прекрасною королевою, аби ж така
краса і світло, як у її дворі, було ще й у неї всередині, бо ж ззовні – лише
отой високий темний паркан, що ніяк неможливо подолати.       Кімната, що тимчасово тепер належатимеАнжеліці до найменших дрібниць розроблена дизайнерами інтер’єру – від карамельно
ніжної стелі та люстри, кришталеві камінці з якої звисали чи не на підлогу, до
величезного євро ліжка, застеленого м’яким пледом молочного кольору. ‒Ну, от, твоя кімнатка. Почувайся як вдома, але не забувай, що у гостях. …Наступногож дня Олена відвезла племінницю до свого фірмового магазину, що в центрі міста.
«Helen Holz» ‒великий магазин одягу власного бренду. На його вітринізавжди стоять величезні чорні статуї тигрів із золотими ланцюгами на шиї. Крім
тигрів – стильно одягнені манекени, повз які Анжеліка неодноразово проходила із
цікавістю. Тепер вона тут працюватиме! Це так дивовижно, коли ні про що не
мрієш, а доля сама знає і здійснює те, про що потім ти з посмішкою говориш: «Я
і мріяти про це не могла!» Тієї миті Анжеліка полюбила самоправство долі, як
ніколи. На місці продавця-консультанта вже працювала молода і гарна, мов зі
стрічки Інстаграму, леді. А от місце прибиральниці у цьому бутику – вільне. От
воно і дісталося Анжеліці, от тільки без повноцінної заробітної платні. Однак,
робота порівняно із селянською – зовсім не робота, тож достатньо і двох тисяч
за місяць, а крім того ще й житло, сніданки й вечері з тіткою у кращих
ресторанах міста. «Подарувалаплємяшкі життя мрії» ‒ думала Олена, проте ніколи не запитувала, чи і для
Анжеліки все і досі так казково, як було спочатку. А спочатку заклопотана й
окрилена новим способом життя дівчина забула про своє справжнє захоплення й те,
заради чого приїхала в місто. Тобто згадала, коли навчальний рік почався і
тітка забрала документи з коледжу культури. «Я ПТУ заочно закінчила, і диплом
вже мохом у шкафу покрився, як бачиш шеф-поваром вєліким не стала. От і ти
вєліким культурним человєком не будеш!» ‒ сказала Олена племінниці, кинувши
документи на стіл». Тоді-то Анжеліка і згадала про забуте, але ще не втрачене
своє бажання – стати художницею-пейзажисткою, створити справжнє полотно на
великому білому аркуші, а не на клаптику паперу у кліточку чи в лінію,
вирваного із зошита. І не простим олівцем, а фарбами, щоб так, як вже
намалювала душа художника десь у своїй уяві. Тому і в місто приїхала. Але ж що
тут намалювати? Хіба є тут та безмежна далина, в яку можна задивлятися просто
зі свого вікна у рідному селі? Чи є тут гострі промені вранішнього багряного
сонця, що торкається обличчя крізь цвіт вишневого саду? Чи є тут щебет вільного
птаха, що без страху стукає у вікно? Тут не вистачає цих простих, здавалося, б
речей, до яких вона не звикла, а які є частиною неї, її чистої душі. За місто в
будинок, що тимчасово є її домом – Анжеліка поверталася пізно ввечері і виїжджала
з нього рано-вранці, невиспана, бо ж тепер деякі хатні клопоти – впали на її
плечі. Вже й закінчився навчальний рік, що міг би стати першим курсом у її
студентському житті або десятим класом у шкільному, а не намальовано жодного
малюнка, навіть на простому клаптику паперу. Це так щемить, коли натхнення й
ідеї переповнюють, а життєва енергія і творча сила – стікають на звичну
буденність, якої насправді й непомітно. Боляче, коли в тобі гине щось, що
зароджене Богом…  …Тогодня Олена поїхала у відрядження, на щастя, тепер її не буде вдома цілий
тиждень. Розправлені крила за спиною дівчина відчула вже першого дня, втім,
мабуть саме вони завадили їй встигнути на останню маршрутку до свого
мікрорайону. Пішки до будинку Олени – хвилин тридцять, але не пішла. Не дуже й
засмутилася, зрештою, що самій робити у тому маєтку? Справжня радість приходить
у дім, коли там збираються рідні та друзі, і не важливо, скільки поверхів, яку
площу та які ремонти має оселя. Яка в тому насолода, коли сама живеш як у
казці, де немає більше персонажів? Від роздумів про тітчине життя дівчина й
задрімала, просто на канапі в магазині, зате до блиску прибраному і вимитому.       Прокинулася вранці зі сходом сонця, за двігодини до відкриття магазину. За стільки часу життя у місті жодного разу просто
так не проходила його вуличками, бо не мала на те й хвилини вільного часу. Нарешті
воля.      Парк – легені будь-якого міста, де його житель відпочиває і тілом, ідушею. Зайшовши в парк, людина мимоволі скидає із себе кайдани залізного,
сталевого міста й шукає пробудження своєї свідомості в поєднанні з флорою,
рукотворною і нерукотворною красою. У Олександрії, що на Кіровоградщині
значними темпами будується нове місце для сімейного відпочинку на чистому
повітрі. У парку Шевченка розпочалася реконструкція ще минулого року, і хоч до
повноцінного втілення проєкту ще потрібно близько року, містяни та гості
насолоджуються парком вже просто зараз…  Геть-гетьудосвіта, вийшовши в парк, що неподалік магазину, Анжеліка затамувала подих від
вранішньої краси того місця – на газонах розкрилися різнокольорові тюльпани й
ще якісь квітки, назву яких вона ніяк не могла відшукати у закутках своєї
пам’яті, хоч і точно її знала, адже ті квіти їй дуже подобаються… Роса на
кожній їхній пелюсточці – її дівчина побачила, уклонившись, аби сфотографувати
тюльпани й ті квіти, що так милують око, але назву яких ніяк не згадає. Точно,
гортензії: білі та рожеві, нові та звичайні сорти цих квітів, які тут нещодавно
висадили. Особливо припали їй до душі ще тюльпани, які звуться «художніми»,
тобто самі вони нібито рожеві, але білі асиметричні лінії і плямки розкрасили
кожну їх пелюсточку. Саме такі Анжеліка саджала у своєму садку біля рідної
хати. Мабуть, так само розкішно квітнуть і вони, у її рідному селі… Нестійкий,
але солодкий аромат квіток, які немов самі прихилилися до дівчини, просячи
залишити нетлінну пам’ять про свій цвіт у світлинах, вмить закрутив її голову.
Так пахнуть лише тюльпани, та й то не завжди, не протягом всього дня, а лише
вранці, коли облиті сріблястими чарами роси. Коли ж росу поглинає сонце, їх
аромат змішується з пахощами трав і гортензій, що ділять газон з тюльпанами, і
є вже зовсім не таким, як вранці. Ось тут би і просто зараз намалювала б ті
квіти, але ж швидше і простіше клацнути на новенький смартфон, що недавно
купила їй тітка... Є світлина, є нетлінна пам’ять про їх цвіт, але ж душа не
розквітає на тих кадрах, бо ж то не полотно, і не рукою своєю намальоване…           Зустрічає у ранковому парку людей – хтосьпоспішає на роботу з паперовим стаканчиком гарячої кави в руках, а хтось
поспішає за своїм чотирилапим товаришем, якого намагається втримати на
тоненькому повідку, але чотирилапий, наче в кілька разів сильніший, мчить
кудись попереду свого господаря. Ось і ранкова пробіжка готова, брат наш менший
потурбувався про здоров’я свого доброго господаря.       Йде парком далі – чує шум води, щозливається з тихими голосами вітру й гудінням моторів автомобілів, що
доноситься з проїжджої частини в іншому кінці парку. Ранок, сиро, а вночі місто
було огорнуте ще й серпанком, тож зараз чути майже кожен подих міста, що от-от
прокинеться від нічного сну. Шепіт невеличкого водограю у формі пірамідки
нагадує штиль у океані, коли нібито й геть тихо, але десь вдалечині щось
чується, щось заспокійливе й водночас надихаюче, що дає сили для праці протягом
всього дня. От тільки той штучний кам’яний водограй геть не нагадує
смужки-річки, що тече крізь рідне село й невідомо, де її початок.        Чула нещодавно в новинах, що десь тут, вцьому парку висадили молоді деревцята. Якийсь громадський діяч і волонтер добре
подбав про наше майбутнє, не давши металу й надлишкам речовин повністю
поглинути атмосферу міста. Отож підійшла до свіжо висаджених зелененьких
деревинок. Серед них і ялинки, і туї, і павловнії – всі стоять щитом, зелені,
добротні, в майбутньому високі та стрункі дерева…      У живому полотні міського паркувирізнялася з-поміж інших, яскраво-зелених одна маленька, сухенька туйка.
Зовсім пожовкла й суха, як і потрісканий грунт навколо неї. Поливу не вистачало
лише для неї, а всі інші в радіусі кільканадцяти метрів – не обділені живильною
силою водиці-матері. Вони щодоби отримують свою норму вологи. Лише та одна
туйка, що стоїть і не може попросити у людини пити, та і є осторонь від інших
деревинок, своїх ровесників. І вже давно гості парку прийняли ту деревинку за
суху й відмерлу, та не бачить ніхто, що з-під низу, від самого корінця
відростає зелененький пагінчик – нова надія на життя давно засохлого деревцяти.
А, може, хтось помітить нове життя й дасть йому шанс на відродження й розвиток?
Та й не туйка одна-єдина винна в тому, що не прижилася та засохла, певно ж
винна земля, що не відразу її прийняла й не поділилася своїми мінералами, і
людина винна, яка не провела зайвий метр поливу навіть для найслабшої рослини…       Анжеліка пройшла парком аж добагатоповерхівки, вікна якої виходять саме на міський парк. Будівля стара та
сіра, з видимим відбитком історії на кожній стіні. Якось вона підняла очі на
сонце, що вже зійшло, проте ще ховалося за ванільними хмарами, позбавленими
будь-якої форми. Потім знову глянула на будинок, а саме її погляд впав на вікно
третього поверху. Мабуть через те, що вона помітила там якісь повільні рухи. «Мене
малюють?» ‒ подумала дівчина. «Е, ні, не мене, а парк, що за моєю спиною. Але ж
чому його малюють, споглядаючи у вікно?» Анжеліка прижмурила очі, намагаючись
чіткіше розгледіти побачене у вікні. На зір, хвала Богу, не скаржилася ніколи,
та й моркву хрускати полюбляла… Роздивилася, що скоріше за все, то якась жінка
чи дівчина малює сидячи. Сидячи у інвалідному візку… Її картина – єдина
можливість доторкнутися до тих красивих місць, зображених фарбами на її
полотні. Анжеліка ще хвилину-другу постояла, а потім, перелякавшись, що раптом,
закриває собою щось важливе для пейзажу, пішла звідти з думкою: «Щасливі ми, що
ось так ідемо алеєю парку й зустрічаємо людей на своєму шляху; щасливі, що
можемо підійти й вдихнути пахощі весняних квітів; щасливі, що дивимося на все
те зблизька… А може, ми й нещасні, адже так часто проходимо повз прекрасного,
живого, природного, а хтось за тим спостерігає збоку, лишаючись на відстані,
коли так хочеться її подолати… Той дивиться у вікно, а згодом – на картину, де
навіть взимку цвістимуть тюльпани й шумітиме водограй…»       Кваплячись, аби, бува, хоч на мить незатриматися у цьому місті, Анжеліка побігла до найближчого ломбарду й без
роздумів продала свій новий смартфон, звичайно, за безцінь, бо це – ломбард.
Собі лишила тільки карту пам’яті зі світлинами, що зробила за сьогоднішній
ранок. Все останнє – лиш спогади і майже рік втраченого часу.         Грошей із проданого смартфону вистачило набазовий набір для малювання та якісні масляні фарби. З тим і поїхала додому, у
село.Такаблизька дорога додому, коли там на тебе чекають. Рідних не бачила десять
місяців, навіть не здзвонилися жодного разу за ввесь цей час. На порозі радісно
зустрів песик Байтік, вже зовсім дорослий та злий, але не загавкав, певно,
впізнав господарку. ‒Мамо, тату, ви вдома? – відчинивши двері, погукала донька. Тиша. За дверима
сіней почулися кроки і дитячий плач. Мабуть, мама з Ромчиком іде. Але чому не
озивається, малий же все одно не спить. Це ж йому вже цілих два роки мало
виповнитися!..      Двері сіней відчинилися. За порогом стоявбатько зі сповитим немовлям. Здається, то не Ромчик, адже він вже мав би
ходити. Наче й батько, а наче й ні. Таким донька його ще не бачила – обвисла
запрана невипрасувана сорочка на худому тілі, зношені брюки з кількома
неакуратними швами. Мама точно так не зашиває. Татові очі – вони належать
немовби не йому. Там стільки гіркоти та печалі. Очі, затягнуті глибокими, але
не віковими зморшками й посивілі брови над ними… Що ж батьком? Минуло ж всього
десять місяців, а не років. І де мама. Хіба вийшла до магазину? Чи може поїхала
у місто за продуктами, бо ж там дешевше, ніж в місцевому гіпермаркеті. Тітка
Олена своїм магазином взагалі останню сорочку з бідних селян стягує, знає, що
магазин тут – один на три села. ‒Не встигла ти, дочко, на місяць не встигла. Богданка, ось, останній спогад нам
про нашу маму, мою кохану Світланочку. Лікарі ще на п’ятому місяці вагітності
сказали, що не можна народжувати, та вже було пізно. Ось, нашій дівчинці вже
місяць, місяць як немає Світлани… Вона так і не встигла сказати, як усіх вас
любила, і любить…
 
380688773776Date: Monday, 07.02.2022, 17:01 | Message # 2
Private
Group: Пользователи
Messages: 2
Reputation: 0
Status: Offline
Вишні життя

 …І знову весна, така ніжна, квітуча й запашна, вже тринадцята в її житті!..Адель захоплював кожен день,наповнений життєдайним теплом, пахощами дерев, що розпускають своє цвітіння і
перших квіток, які пробуджують усе природне після довгого зимового сну. Вона
любила весну, як і своє життя, як і людей, як і весь світ, який часом був з нею
занадто жорстоким… Цього року Адель посадила у своємусадку деревце вишні. Саджанець підібрала посеред вулиці, повертаючись зі школи
додому. Така маленька гілочка, тоненька, як соломинка, майже повністю засохла,
але з міцним корінцем, що подарував дівчинці великі сподівання на майбутні
плоди солодких ягід. І було в тому пагінці втілено цілу долю майбутньої вишні,
яка зараз так безнадійно й невимовно боляче засихала, позбавлена вологи і сил
грунту. Невідомо, звідки обабіч дорогиз’явився той саджанець. Неподалік автобусна зупинка, тож Адель припустила, що,
можливо, хтось із селян віз на базар саджанці вишень і випадково загубив
гілочку. А можливо, викинули навмисно, утім… Навіщо ж викидати те живе, що
росло ще вчора, що посіяно природою, що от-от розквітне і дасть свої плоди,
лишень коли людина, власник цієї планети, дасть на те волю – можливість тому
саджанцю знову відчути життя і дихання ґрунту, а пагінцю – розпуститися і
розквітнути, повторюючи це з року в рік… Адель обережно взяла до рук гілочкувишні й понесла додому. «Що б не казала бабуся, я посаджу цей пагінець, нехай
собі живе, звичайно, якщо прийметься. А вишенька має прийнятися. Головне,
садити – і бачити перед собою не одну деревину, а цілий сад», ‒ думала дівчина,
несучи гілочку.  Бабця зустріла онуку нахвіртці:‒ Що то ти за смітник тягнеш додому?Ану викинь, помий руки й сідай за уроки! – наказала баба Степанида, насупивши
густі та сиві, ніби памороззю осипані брови.‒ Я посаджу там, біля городу, щобвишеньки свої були. Не сваріть мене, бабусю, ‒ попросила онука.‒ Викинь зараз же! По вишні вліткуза вибалок ходитимеш. Подейкують, що там колись був панський маєток. Усі
нормальні люди там рвуть, а не тягнуть додому всілякі перебірки. Це я викинула
цей непотріб, коли везла на базар саджанці, які за вибалком накопала. Треба ж
заробити якусь копійчину. Нащо він тобі?!‒ Бабусю, навіщо ж ви його викинули?– розчаровано запитала онука, адже думала, що вишеньку викинув хтось чужий…‒ Бо ніякого зиску з нього, кому вінтреба – за нього й копійки ніхто не дасть.‒ Але ж навіщо ви його викопали?Деревце іще підросло б… ‒ Викопала – то й викопала разом зіншими. Тож викинь цей непотріб і заходь у двір!Дівчина опустила на землю знайденийсаджанець, знаючи, що сперечатися з бабусею – марна справа, буде все одно так,
як та скаже. Степанида, знову відчуваючи своюперемогу, нехай і невелику, з піднятою головою зайшла у двір поперед онуки.
Адель сумно повернулася й поглянула на гілочку, яку сама щойно залишила на
землі. «Нічого, я зараз тебе заберу», ‒ подумала дівчина й зайшла за бабцею. Переодягнувшись,
Адель нашвидкоруч приготувала обід, поїла й вийшла з дому, сказавши бабці, що
пішла по воду до криниці. У дворі не було ані свердловини, ані криниці, тож
увесь час доводилося носити воду від тієї, яка стоїть серед села. Звідти беруть
воду ті, у кого у дворі немає власної криниці. Нишком узяла лопату, відро,
підібрала ту гілочку так, щоб бабця не бачила, і пішла: спочатку до криниці, а,
набравши води, – до городу, де надумала посадити саджанець. Загортаючи ґрунт, дівчина на митьзаплющила очі й уявила, як через десяток років, біля цього деревця стоятиме
дерев'яна альтанка й великий будинок, у якому вона житиме зі своєю великою
сім'єю. І всі будуть насолоджуватися плодами цієї вишні. Проте, думала вона,
тут уже буде вишневий сад – неозорий і багатий, який з кожним роком тішитиме
рясним урожаєм ягід її родину. А поки що тут лише одна гілочка вишні, одна-однісінька
серед високих сухостоїв. Вона має започаткувати майбутній вишневий сад з
білосніжним цвітом і солодкими плодами. Так і народжується все живе: з
найменшого – найбільше.   …У житті тринадцятирічної Аделі буломало світла й звичайних радощів дитинства. Вона ще змалку втратила своїх
батьків: мама померла при пологах. Адель лікарям вдалося врятувати, а тато не
витримав загибелі коханої дружини й, прогорювавши рік, покінчив життя
самогубством. Маленькій дівчинці дали таке незвичне ім’я, бо так заповідала її
матуся. Круглу сироту віддали рідній бабусі Степаниді. Тоді все й почалося…У
онучці бабця вбачала привід усіх нещасть, тож ставилася до неї, немов до чужої.
Була переконана, що Адель, коли виросте, стане схожою на свою матір, покійну
невістку. Вибір сина Степанида не схвалювала, бо мати Аделі не мала батьків і
виховувалася в дитячому будинку. Певно тому увесь час торочила своєму
чоловікові про сімейне щастя тоді, коли Степанида прагнула бачити сина успішним
підприємцем, і лише згодом – зразковим сім’янином. Коли невістки та сина не стало,Степанида, сподіваючись на підтримку держави, погодилася виховувати онуку.
Аделі змалку довелося відчути удар долі й знущання, здавалося, усього світу. До
садочку вона не ходила зовсім, а все, що запам’ятала з дитинства найбільше, –
це той прикрий випадок, коли через свою необережність ще маленькою розлила
філіжанку окропу на своє обличчя. Відтоді від правої вилиці й аж до шиї ділянка
шкіри покрилася великим шрамом. Найгірше чекало її в школі, дедівчинку не сприйняли ще з першого класу. Щоденні глузування та приниження з
боку інших учнів, яких дратувало Аделине обпечене обличчя. Вони сподівалися, що
дівчина геть замкнеться в собі та змінить школу. Адель і сама куди-небудь втекла б від ненависних підлітків, утім не мала можливості.Бабця ні за що не перевела б її в іншу школу: для тої – то зайвий клопіт. Часом
самотність, а ще туга за рідними батьками, доводили Адель до повного розпачу і
розчарування в житті, але вона будь-що трималася. Була сильною і, попри все, любила
життя, стійко витримуючи всі випробування. Вона бачила красу навколишнього
світу навіть у найбуденнішому, але чомусь вважала, що та краса, яка її оточує,
зовсім не для неї… Адель захоплювалася поезією, писала вірші, приховуючи в
серці від людей маленьку таїну, – мрію про велику сцену і довгий зоряний шлях.
Проте, коли виступала з піснями в школі, однолітки завжди з неї глузували,
тицяли пальцями й говорили, що вона не здатна ні на що, зовсім безталанна.Нібито звичайне дитяче базікання,дражніння, на яке не варто зважати, однак… Адель занадто близько все брала до
серця. Та як не брати? Її могли назвати нездарою і при дорослих, і при
вчителях, і просто серед вулиці, коли зустріне когось зі школи. Адель ледве
витримувала глузування в школі. Вдома їй теж не було кому розповісти про свій
душевний біль. Бабуся Степанида зневажала свою онуку. Вона завжди її сварила,
ба навіть проклинала. Якось Степанида сказала: «Нечисті сили тебе мені
послали. Краще б ти й не народжувалася, сирітко!».Дівчинці було нестерпно все це чутивід єдиної найріднішої людини, яка в неї залишилася в цілому світі, саме тоді
вона й пішла з дому. У селі, яке вважала рідним, дівчинапрожила дванадцять років зі своїх тринадцяти. Неповторне село Березне має такі
неозорі краєвиди, що, кажуть, милуючись ними, не один художник написав своє
найкраще полотно, не один хворий зцілив душу й тіло, не раз і Адель, закривши
душу від усього світу, ішла в безмежні степи Березного, у квітучі гаї, слухала
тонкі пісні солов’їв, які лилися, здавалося, чи не з кожного дерева в
березнівському гаю. А може, то сама щедра природа милувала слух дівчини,
заспокоюючи її схвильоване серце? Неодноразово вона ось так ішла з дому, а
поверталася, коли відчувала, що на душі легшало. Подякувавши гаю за зцілення,
знову верталася до людей. Однак тоді вона не відчувала в серцітого, що зазвичай сприяло поверненню додому. День той був холодним,
по-справжньому осіннім, але, проходивши гаєм до вечора, Адель вирішила там і
залишитися: можливо, уранці стане легше. Під вечір здійнявся сильний вітер,затим пустилася рясна злива. Адель горнулася до дерев,благала їх поділитися своїм теплом, вітами прикрити її від зливи. Осінній дощ
лив і лив – без блискавки й грому. Адель ішла, не розбираючи дороги, аж поки не
зрозуміла, що заблукала в темряві. Ніч була холодна, вітряна. Дівчині хотілося
вірити в те, що її захистять батьки, що вони поруч. Вони єдині, хто її любив,
хто в спадок передав здатність любити світ, життя. Й лише бабця називала онуку
позориськом та продовжувала проклинати нещасну. Адель і зараз розгублено шукала
відповіді, чому про неї всі такої думки, хіба ж вона зробила комусь щось лихе?
Чи хоч раз дала відсіч? Ні, вона боялася. Боялася – і терпіла… Майже добу вона провела в гаї підхолодним дощем. Після того все й сталося. Адель захворіла на страшну хворобу:
певно, що та доба далася взнаки. До лікарів звернулися, коли дитина вже кілька
діб горіла в лихоманці. Лікуватися було пізно та й грошей у бабці на те не
було. А дівчинка, яка  мала  такбагато планів та мрій на майбутнє, згасала на очах. Вона хапалася за тоненькі
ниточки життя й відчувала, як стрімко вони вислизають з рук. А бабця сипала
прокльони – і на адресу онуки, і на адресу лікарів, і на адресу долі… …На початку весни душа Аделівідлетіла у вічність, знайшовши там собі спокій… Тож тепер вона оберігатиме
тих, хто не може себе захистити, як колись Адель, якій так і не судилося
дочекатися першого цвіту вишні, посадженої минулої весни. А деревце таки прийнялося, міцновхопилося за землю своїми корінцями й швидко піднялося вгору, стаючи з кожним
роком усе вищим і вищим… Тягнулося до сонця, до небес, до тієї, що зберегла
йому життя. Якоїсь весни на деревці з'явилисяніжно-білі квітки. Вишня так рясно розквітла, що видно було її звідусіль.
Місцеві жителі зраділи, адже як не дивно, та в селі, окрім того невеличкого
садка, який кимось був розбитий далеко за вибалком, більше немає вишень, а тут
така розкішна деревина… Пам’ятаючи про ту, яка посадила цювишню, назвали її «Аделиною вишнею». Можливо, колись і буде тут вишневий сад,
який принесе людям в дарунок свої плоди. Однак та, яка його започаткувала, ним
не помилується.
 
Форум «Литературная Революция :: здесь живет Творчество!» » Проза » Проза » Життєві історії
  • Page 1 of 1
  • 1
Search: