| Rom4ik23 | Дата: Неділя, 13.02.2022, 15:01 | Повідомлення # 1 |
|
Сержант
Група: Пользователи
Повідомлень: 38
Статус: Offline
| Зоряна мелодія мого життя.
День добігав кінця.
Ще вранці небо затягнуло хмарами. Якби не годинник, то міг би подумати, що вже й вечір. Ті хмари в небі весь день переминались ніби з ноги на ногу, наче хотіли почати своє дійство, а їм хтось забороняв. Поодинокі птахи зненацька з’являлись у небесних просторах і так само раптово зникали з моїх очей. Стою, замріяно дивлюсь в далечінь і поринаю помислами у таємні закутки своєї душі. Яка чудова й благодатна мить!
Здавалось, що весь світ зупинився, стоїть біля мене і чекає. Перші сніжинки летять білим пір’ям, яке тане на моїх руках, ніби цілує їх безмежною і неосяжною людським поняттям любов’ю. Не відчуваю холоду, не думаю вже ні про що, просто простягаю руки до неба і даю цим пір’їнкам їх цілувати.
Вдалині за парком видніються тополі. Здається мені, що їх руки-гілля тягнуться у це похмуре зимове небо і ними вони хочуть впіймати кожну сніжинку. Певне тим тополям добре як і мені.
Вечір опускається на землю. Мій пес Марв, вкритий тими сніжинками, тулиться до моїх ніг. Сопе і мугикає щось собі під ніс. Дивиться благальними очима на мене, наче промовляє:
-Годі нам вже тут стояти. Подивись - я вже не рудий, а білий. Лапки мої відчувають морозні подихи цієї вечірньої зимової пори. Ходімо до хати!
-Марв, почекай ще хоч мить, - вже вголос йому відповідаю. - Я так хочу настоятись під цим чудовим небом, так хочу надихатись благодаттю цієї казкової пори.
Хмари поволі розступаються і виринають поодинокі небесні світила-зірки. Повітря наповнюється легким запахом диму, що стоїть з димаря наче вартовий. Таке дійство можна спостерігати лише тільки під час морозу. По особливому це виглядає в такі тихі зимові вечори.
Земля поволі вкривається білою ковдрою. Дивлюсь як ці сніжинки-пір’їнки пестять і гріють її. Не випадково з самого рання небо насупило свої брови, а тільки для того, щоб, здавалося, захисти цю землю від холоду, обійняти її, вкутати своїми білими кожухами, вбрати у пишні одежі ялини, поцілувати голе, тендітне і таке не захищене гілля дерев. Щоб танути на моїх руках, подарувавши і мені якусь маленьку відраду і втіху цієї миті, у цей невгамовний час. Щоб я, стоячи під безкрайнім небом, зміг пригорнутися душею до чогось рідного, живого, незабутнього ще з самого дитинства, відчути легкі нотки диму у повітрі, що наповнюють його неначе запах квашених яблук з діжки. Солодко мені від цього й водночас легесенька туга лягає на серце. Час біжить невпинною рікою і тільки пам’ять жевріє доброю згадкою. І тих згадок певне як зірочок у цьому вечірньому небі. Таких ясних, прозорих, чистих краплинок мого буття. Таких рідних і водночас далеких…
Не доторкнутись, не обійняти, не притулитись чолом до їх таємниці. А вони й ніби кличуть:
-Постій! Не йди! Подивись на нас, помилуйся нами, бо ми ж і для тебе сьогодні тут. Втішайся цією миттю, віддай нам свої печалі. Живи і радій, людино…
Марв дивиться зажуреними очима. Я запитую у нього:
-Холодно тобі, моя маленька руда бідолахо?
А він своїм глибоким поглядом, ніби відповідає мені:
-Холодно!
А небо все більше і більше сипле цих дивовижних білих пір’їнок, наче відповідає на таємні заклики душі. Раптом все затихає і я чую, як щось величне і таємниче поволі насувається на простори засніженої землі. Стає на білу ковдру цього вечора, наближається до мене, щоб пригорнути мою втомлену душу. Лиш злегка поскрипує сніг і лунає тиха мелодія мого спокою. Ніби прокинувшись від глибокого сну, я відчуваю надзвичайну легкість і безтурботність.
Марв пильно дивиться у зоряне небо.
-Що ти там бачиш?- запитую. - Про що думаєш цієї миті?
А він й відповідає:
- Ти тільки глянь на ці зорі, на ці мільйони очей, які спостерігають за нами з тієї далекої неосяжності. Не кричать, не волають, не плачуть і не благають. Лиш інколи мерехтять. І в тому мирному мерехтінні є якась розрада і тепло, якесь високе і таємне дійство неба. Поглянь!
Підводжу погляд у небо, мовчу, зачаровуюсь красою нетлінного Господнього творіння. Які слова знайти, щоб описати цю велику таємницю? Лиш душа відчуває це все, душа, яка підвладна неземній любові, чистій і абсолютній любові Вищого розуму.
-Ходімо, Марв!
…Йдемо по пишних і білих снігах. Заходимо до хати, у кімнаті тепло і ледь відчувається легенький запах ладану. Розпашіле обличчя злегка поколює, наче голочками вбраної у білі шати ялини.
-Вечеряй, Марв! Я ще не буду, бо там у небі зорі, ясні і таємничі, близькі і водночас такі далекі. І я цієї миті помислами літаю у небі, кружляю у тому далекому космосі свого життя. Обіймаю ті зорі, відчуваю їхнє тепло і безмежну любов до мене, любов до людини, такої особливої і не схожої на інших, однієї з мільярдів на цій планеті.
Чую як ці зорі переспівуються між собою якоюсь, неосяжною моєму розуму, мелодією, мелодією тієї вищої і абсолютної Сили. Цієї миті моя думка витає у просторі, вірить, сподівається і любить. І я разом з нею витаю за межею сприйняття реальності. Витаю над білими і чорними полями свого життя.
Роман Хомюк
|
| |
| |
Уважаемые творческие личности, по многочисленным просьбам мы снова возобновляем работу нашего Литературного Форума «Литературная Революция :: здесь живет Творчество!». Первый наш Форум просуществовал больше 10 лет в пространстве интернета и собрал вокруг себя много друзей, которые виртуально общались и делились своим творчеством в интернете на нашем Форуме, публиковались в журнале «Стена», а также встречались и общались лично на различных литературных чтениях и выставках, на площадках журнала «Стена» по всей Украине и за рубежом.
