| Lidiya_Lyashenko | Дата: Понеділок, 07.04.2025, 21:17 | Повідомлення # 1 |
|
Рядовий
Група: Пользователи
Повідомлень: 19
Статус: Offline
| 24 лютого 2022 р. о 9:00 я поверталася додому із порожніми руками.
Біля банкомату була довжелезна черга, у продуктовому магазині
майже усі полички вже спорожніли.
На моїх очах сусіди збирали валізи та терміново виїжджали з села.
На душі було темно, у серці оселився страх, майбутнє зникло,
минуле втратило сенс, а теперішнє зіщулилося до короткого «зараз».
Не дійшовши сотні метрів до будинку, раптом мій погляд вхопив
біло-зелену пляму на землі — сім’ю пролісків,
які тільки-но виринули з-під землі. І вигляд цих тендітних квіток
настільки суперечив глухим вибухам, що раз-у-раз порушували тишу,
а також моєму невтішному внутрішньому стану,
що я зупинилася, прикипівши очима до них.
«Навіщо ж ви народилися?», — запитувала я, — «Хіба ви не знаєте,
що тут війна?!». Звісно ж, вони не знали. Вони просто мали в той день
розквітнути, адже жили за всесвітніми законами природи,
які не зважали на людські війни та рукотворні катастрофи.
Втім саме після зустрічі з ними темряву в моїй душі
пронизав сріблястий промінчик світла.
Це була надія, подарована маленькими квітками.
ЛЕГЕНДА ПРО НАЙСМІЛИВІШУ КВІТКУ
Були собі цибулинки, і жили вони в землі. Щороку наприкінці зими цибулинки ставали кружка і промовляли лічилку:
«Сім, шість, п’ять, чотири,
Зима шубу загубила,
Вісім, п’ять, один, два, три —
Мені першому рости!»
На кому лічилка закінчувалася, та цибулинка мала найпершою спорядити свою квітку у світ людей над землею. А були ці цибулинки крокусом, гіацинтом, тюльпаном, нарцисом та проліском. І щороку черга випадала малесенькому мовчазному проліскові. Завжди з радістю, хоча і перемішаному з острахом, прямував він у світ людей, але щоразу, упіймавши перші промінчики сонця, перетворювався на тендітну, наче кришталеву, квітку рідкісної краси.
Та однієї зими, зустрівшись за лічилкою, сім’ї цибулинок сколихнула страшна звістка: у світі людей почалася війна, всюди гудуть ракети, чути страшні вибухи, крики та плач дітей. Стали цибулинки радитися, що їм робити. За законом природи, вони мали щороку проростати. Але що робити зараз, коли така страшна небезпека нависла над усією землею, і щомиті безжальні залізні снаряди можуть обірвати життя ніжних перших квітів?
Цибулинки крокусу, гіацинта, тюльпана і нарциса злякалися не на жарт та відмовилися цієї весни з’являтися у світі людей. Вони глибше занурилися у землю та зібралися заснути міцним сном до наступної зими. Але цибулинка проліска не знала, що робити. І тут вона згадала про свою бабусю, що жила неподалік. Навідавши стареньку, усю в столітніх зморшках, розповіла свою біду.
— Що мені робити, бабусю? — допитувалася гостя, якій йшов усього лише перший рік. Бабуся довго вдивлялася темними очима у чорну землю над головою, дослухаючись до далеких звуків, та нарешті сказала:
— Дівчинко, — і поворушила волоссям-корінцями, — мільйони років наші пра-пра-пра-цибулинки народжували квіти і дарували їх людям. Мільйони років наші пра-пра-пра-квіти закликали весну до людей. Мільйони років ми робили свою справу… і робитимемо надалі, адже заради цього ми існуємо в цій землі, — вона знову помовчала, і молодій цибулинці здалося, що погляд її потемнішав, — лишень уяви, що буде з людьми, якщо вони не побачать жодного проліска на землі? Що буде з людьми, якщо в їхню країну не прийде цього року Весна? Цього року, коли вони найбільше її потребують? Адже приходить вона лише туди, де шлях їй вказують проліски. І що, врешті-решт, буде з нами, якщо ми, лишившись, зів’янемо у землі, так і не розквітнувши квітами?.. Вибір, дівчинко, за тобою.
Цілу ніч не спала цибулинка, шукаючи правильне рішення. А на ранок раптом відчула під серцем ворушіння: це її синочок, первісток, вже готовий був народитися. Сльози капали з очей цибулинки: не хотіла вона пускати синочка у світ, де війна. Але і бачити, як він зів’яне під землею, вона не могла. Звернулася цибулинка з молитвою до матінки землі та батечка сонця, благаючи оберігати єдиного синочка у світі людей та дати йому знак, там, нагорі, про те, що він потрібний людям…
Настав ранок. Виринуло з-під землі тоненьке зелене стебельце проліска, а на ньому біла опущена голівка. Хлопчик тремтів від страху та боявся розплющити очі, адже цибулинки нарциса та тюльпана розповідали жахливі речі про життя над землею. Було тихо, холодно та безлюдно. Так і стояв на своєму стебельці пролісок, аж поки не почув зовсім поруч дзвінкий голосочок:
-- Мамо! Матусю, дивись: квітка!
А потім інший, лагідний голос відповів:
— Неймовірно, це ж пролісок. Перша, найсміливіша квітка весни. Він не злякався ні холоду, ні снігу, ні навіть, — голос мами обірвався, — війни… та розквітнув, щоб показати нам, як сильно нас любить і завжди буде з нами поруч, навіть у найстрашніші дні, — хтось з лагідним голосочком нахилився до проліска так близько, що він відчув гаряче дихання, — дякую тобі, квітко! Якби не ти, я б не знала, де шукати мені сили. Але ти з’явився, і тепер я знаю: якщо пролісок, найтендітніша квітка з усіх, має сміливість жити всупереч війні, то ми, сильні та мудрі люди, тим більше будемо жити і вірити.
Почувши ці слова, пролісок підняв свою білосніжну голівку та розплющив очі. Світло, яке він побачив в обличчях цих двох перших в його житті людей, було таким прекрасним, що пролісок забув усі страхи і засяяв з усіх сил, випромінюючи невидиму, але чарівну силу, — силу надії…
З тих пір щороку наприкінці лютого в одному і тому ж місці з’являється сміливий пролісок, даруючи усім, хто його побачить, найцінніший скарб, — надію.
5 квітня 2025 р.
|
| |
| |
Уважаемые творческие личности, по многочисленным просьбам мы снова возобновляем работу нашего Литературного Форума «Литературная Революция :: здесь живет Творчество!». Первый наш Форум просуществовал больше 10 лет в пространстве интернета и собрал вокруг себя много друзей, которые виртуально общались и делились своим творчеством в интернете на нашем Форуме, публиковались в журнале «Стена», а также встречались и общались лично на различных литературных чтениях и выставках, на площадках журнала «Стена» по всей Украине и за рубежом.
