| Карабчи | Дата: Четвер, 27.02.2020, 12:44 | Повідомлення # 1 |
|
Рядовий
Група: Пользователи
Повідомлень: 1
Статус: Offline
| СВИТКА.
"Мені тринадцятий минало..." Т. Шевченко
Сна не было. Он отложил книгу и стал рассматривать свои руки - сине-зелёные водоросли вен, пигментные пятна - мама называла их старческой гречкой, заусенец на мизинце, белёсую полоску шрамаю. И вдруг отчётливо вспомнил, как закончилось его детство. Это случилось в предпоследнюю субботу августа тысяча девятьсот пятьдесят девятого года.
Кожного літа - від чорних вишень аж до хрусткої ламкості волоських горіхів - його відправляли в село, де жила тітка Уляна із сином Андрієм, трохи старшим за нього. Він залишався на три місяці разом із пудом цукру, оселедцями в банках, липкими цукерками, макаронами -"мармішелью", як казала тітка, та парою білих чубатих паляниць.
За всі роки йому так і не вдалося подружитися з однолітками. Вони займалися буденним життям - у великих чавунних баняках товкли картоплю для свиней, молотили жито, пасли череду, а його називали сусліком і вважали городським. І це була правда - він так і не навчився бігати босоніж по колючій стерні. Боявся.
Да-да, просто боялся - всегда помнил синий изломанный рубец от лемеха плуга на пятке у отца. И рассказ, как ему в рану заталкивали жеваный хлеб с паутиной, собранной по углам. Точно боялся - вечно в сандалях ходил - кожаных, с маленькими круглыми дырочками.
Тоді в нього було два предмети гордості та заздрості двоюрідного брата - трофейний ніж з багатьма лезами і дорослий піджачок, перешитий з маминого жакету - з накладними кишенями та великими скляними ґудзиками. В селі називали цей піджак свиткою.
Ніхто не обмежував його свободи ані в часі, ні в просторі. Він досхочу купався, днями ловив рибу, об"їдався яблуками та зеленим горохом. День тягнувся довго, а ввечері на горищі він миттєво засинав на пахучому сіні. І йому снилося, як дрижить поплавець на воді, а на ньому сидить та виблискує на сонці сталево-синя бабка.
Как быстро сужается мир, подумал он. Прошло полвека и исчезли безобидные мухи с боевой пчелиной раскраской, куда-то пропали огромные жуки-олени, а армии красно-чёрных "солдатиков" превратились в жалкие партизанские отряды, мародёрствующие на даче.
Тож літо добігало кінця, книжки сільської бібліотеки були перечитані і лишалося чекати на приїзд батька. Якось в суботу брат взяв його з собою на досвітки.
Он протянул руку и выключил лампу. Досвитки... Мало кто помнит традицию сельских детей проводить субботнее время в веселом общении, в том числе и тактильном. По субботним вечерам подростки собирались возле дома одинокой бабки Палажки. Хлопчики и дивчатка садились порознь на завалинку и начинали перепалку со смехом и солеными шутками. А когда темнело, они с двух сторон принимались давить друг на друга, с визгом выталкивая кого-то со своих мест.
Ці ігри і в Києві здавалися йому дурнуватими, тож він підклав під себе свитку і тихо сидів з краю. Але незчувся, як нервовий сміх, темрява, переривчасте дихання та густий тілесний запах втягнули в забаву і його. Раптом він опинився на землі, а під ним, як велика риба, билося сильне і гаряче дівоче тіло. Воно притягувало до себе, щось шепотіло, відштовхувало, сміялося, жарко дихало та знов обіймало. Це настільки вразило його, що він скотився на землю і очманіло простояв десь збоку.
Дороги домой он припомнить не мог- ни мерцающего Чумацкого Шляха над головой, ни холодного песка под ногами, перетертого в пыль колесами тысяч подвод.
Сну не було. Кров курантами била у скронях. Він вийшов з хати. Десь за рівчаком - з пасіки - спросоння закукурікав півень, рудий пес, обвішаний реп"яхами, тицьнув його холодним носом. Починався звичайний ранок звичайного дня. Але незвичайне не відпускало його в буденність і тримало біля себе. Щось важливе і дотіль невідоме відбувалося в житті.
Він витягнув з кишені ніж, відкрив його, довго розглядав лезо, а потім зовсім несподівано різонув собі по долоні.
Он глубоко и осторожно вдохнул, но боли не было. Почему-то вспомнилось, как уважительно отец в последние годы стал относиться к своему телу - говорил "сердечко, печёночка"...
Він тупо дивився, як із рани поволі почала випливати густа бурякова кров. Нарешті, біль ядучим нашатирем вдарила в голову. І йому враз стало спокійно і легко. Він озирнувся навколо і раптом відчув те, про що ніколи не думав - що любив цю стару полускану мазанку з низенькою призьбою і цей рожевий росяний ранок, і сусідського півня, і непутящу тітку Уляну і, навіть, свого придуркуватого брата. І що йому сумно буде залишати ці місця, можливо, й назавжди.
Дождь перестал барабанить по сателлитной антенне. Да, ноябрь. "Черговий рік краде циганка-осінь". Стишок получился так себе. Чапай наверняка посоветует доработать. Впрочем, на кой ляд - все равно в ящик. Как говорила Ёлка: "Ты же не гений, ты ж не Драйзер". Умная была, язва. И весёлая - трусики бросала в потолок, чтоб не забеременеть. Но Ольгу и Стёпку всё-же родила, земля ей пухом.
Якоюсь ганчіркою він обгорнув руку, виліз на горище і відразу заснув. Прокинувся пізно від гомону знизу. За столом сидів Андрій та, сміючись, описував матері перебіг вчорашнього вечора. Найбільше його веселила загублена свитка. І дійсно, піджачок у сум'ятті нічних подій десь пропав.
Але це ніяк не стурбувало його, він сів і тітка поставила перед ним гарячі млинці та глечик пряженого молока з іржавою пінкою, яку він змалку так любив. Брат і далі щось ляпав язиком, а вона якось дивно подивилась на нього та погладила по щоці.
Этот грустный и понимающий взгляд он видел еще пару раз - у женщин, которых любил и которые, наверное, любили его.
Через тиждень він їхав на вантажівці серед кошиків з яйцями, в'язанок цибулі та клумаків з поросятами, яких везли на базар до Києва. Він стояв за кабіною і дивився на викошені поля, на заповнену туманом долину тихої Роставиці, а десь попереду ввижалося якесь інше, жадане і таємниче доросле майбуття.
Но пожелал бы он себе вот такой - почти пройденной - жизни?..
Где-то клацнула дверь и лифт поехал вниз. Кого же нелёгкая носит в такую пору - подумал он. Похоже на паренька с пятого, с вечной электронной сигаретой. Как-то они называются - скайпы, вайпы... Чертова память. Не забыть бы завтра Ольге баночку вернуть - вкусная капуста получилась. Хрустка.
Але про що ж це він думав? Зовсім пам"яті нема. А, так-так - свитка пропала... Смешная была история.
Он повернулся на бок и заснул.
|
| |
| |
Уважаемые творческие личности, по многочисленным просьбам мы снова возобновляем работу нашего Литературного Форума «Литературная Революция :: здесь живет Творчество!». Первый наш Форум просуществовал больше 10 лет в пространстве интернета и собрал вокруг себя много друзей, которые виртуально общались и делились своим творчеством в интернете на нашем Форуме, публиковались в журнале «Стена», а также встречались и общались лично на различных литературных чтениях и выставках, на площадках журнала «Стена» по всей Украине и за рубежом.
