І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь (Т. Шевченко).

Наші люди полюбляють все іноземне, часто не знаючи куточків славнозвісних рідної Отчизни, їдуть пізнавати західні простори, навіть за млинами в Голандію і Нідерланди гасають))). На Україні теж млини є, про що навіть марки художні від, Царство Небесне, Юрія Логвина були випущені Укрпоштою в 2011 році. Точна кількість вітряків (вітряні млини, є ще водяні і парові) в нас на Батьківщині не відома, статистика не ведеться, але ми це з Товариством Передвижників 21 століття і місцевими ентузіастами по селах і містах намагаємося змінити. І цим потрібно займатися, адже за останні 10 років зникла половина українських вітряних млинів. Лише на території Черкащини у 2009 році було 16 вітряків, а зараз – 9.

Млини - це не лише історія, це ще й неймовірний краєвид і романтика. Перші згадки про них припадають на добу Гетьманщини - ХVII століття, а масово їх почали будувати через 100-150 років. Поширені були два типи конструкцій, спочатку – голландська, пізніше - німецька. У голландського типу вітряка весь каркас стоїть нерухомо, а повертається лише башта з крилами згори – щоб підлаштовуватись під вітер. У німецького вітряка вся будівля рухома.

Найбільша кількість млинів перебувала у власності великих землевласників-магнатів (олігархату, як і сьогодні). Ярема Вишневецький мав більше 420 млинових кіл. Розповсюдженою була оренда та суборенда. Орендарями зазвичай були шляхтичі. Вони здавали їх міщанам або селянам, які професійно займалися млинарським промислом. Володіла млинами і козацька старшина. У переписних книгах Стародубського полку за 1666 рік зафіксовано, що понад 64% млинів належали магнатам, 18% - козакам, 10% – монастирям, 3% - селянам, 2% – ратушам. За помол брали четверту частину борошна. У жнива мірошник міг дивитися на поле і думати: "Кожна четверта копа – моя". Він не засівав, не жав, а лише молов і продавав свою долю. На виручені кошти міг будувати нові млини або вдосконалювати існуючі. Найбільше працювали в жнива, але приймали зерно й протягом року. Водяні млини погано функціонували взимку, бо річки підмерзали. Вітряні могли діяти, але залежали від погоди.

З часом побачили, що на млині можна заробляти не лише борошном. Водяний млин в селі Юнашки Погребищенського району Вінницької області збудували на початку ХХ століття коштом Олександра Сувчинського. Пана полонила краса цих місць і він збудував літню резиденцію та багатофункціональний млин зі ставком. Молов до 10 тонн зерна та робив 8-10 центнерів олії за добу. Мав січкарню для соломи та циркулярку для розпуску дерев'яних колод. З'їжджалися люди з усіх довколишніх сіл. У 1920-х роках забезпечував освітлення жителів села. Згорів в листопаді 1967 року.

Ці історії можна розповідати і розповідати, але всьому свій час. А поки ми намагаємося зберегти історію народу і не лише статистикою і охороною млинів, але й залученням художників до створення картин з українськими млинами. Естафету Юрія Логвина підхопила наша Передвижниця 21 століття, лауреат премії "Золота палітра", художниця Инесса Гашинская

Старовинний млин, представлений сьогодні в Києві, в Національний музей народної архітектури та побуту України вже не лише створений, але й випущений на поштових листівках! Перша презентація на Головному поштамті країни відбулась. Вітаємо усю команду журналу "Стіна", Товариство Передвижників 21 століття і нашу художницю! Творимо далі і готуємося до свята хліба в Пирогово вже 13 липня 2025 року. Приєднуйтесь!